Каталог статей

Головна » Статті » Літературно-критичні статті

Микола Мушинка - Невідома антологія Олени Теліги

Із творчістю української поетеси і революціонерки Олени Теліги, «найкращої нашої поетки .30-х років», розстріляної гестапо в Києві 21 лютого 1942 р., Україна лише зараз починає широко знайомитися: донедавна навіть її імені не вільно було згадувати. Натомість на Заході існує певний культ Олени Теліги — її іменем названо ряд організацій (зокрема жіночих та дитячих), її твори часто друкуються в антологіях, збірниках, на сторінках газет і журналів, а то й окремими виданнями.
Найповніше видання її творів (і сцогадів про неї) появилося в паризькому збірнику «Олена Теліга», упорядкованому її другом і побратимом О. Ждановичем. Він же - упорядник і першого видання її творів «Прапори духа», що появилося з нагоди п'ятиліття, геройської смерті поетки-революціонерки 1947 р. у видавництві «Сурма».
Усі ці видання містять лише невеличку кількість її спадщини: протягом короткого свого життя (35 років) вона писала не так вже й багато, а публікувала ще менше. Свідомою українкою стала лише в середині 20-х років, навчаючись в Українському вищому педагогічному інституті ім. П. М. Драгоманова в Празі. До того, живучи в Санкт- Петербурзі і Києві, вона користалася виключно російською мовою. В Подєбрадах у Чехії, де її батько проф. Іван Шовгенів (1874—1943), визначний гідротехнік і меліоратор, був ректором Української господарської академії, та в Празі вона увійшла у вир українського національного руху і під впливом Л. Мосендза, Є. Маланюка, Ю. Клена, О. Олеся, У. Самчука, М. Теліги, сама почала писати вірші та публіцистичні статті.
Літературні зацікавлення О. Теліги тривали й у Варшаві, де вона в скрутних матеріальних умовах прожила 30-ті роки, працюючи спочатку . моделькою в магазині, пізніше — вчителькою в українській середній школі. В цей період були надруковані перші її вірші.
Будучи аж занадто вимогливою до себе й свого оточення, Олена Теліга опублікувала лише незначну частину літературного доробку, головним чином на сторінках журналу «Вісник», що його видавав Дмитро Донцов у Львові. За її життя не появилася друком навіть найменша збірка її поезій. Як революціонерка й організаторка національно-визвольного руху, вона жила так інтенсивно, що на видання власних творів в неї не лишилося часу. Вся її рукописна спадщина згинула внаслідок війни, в .Подєбрадах, Празі, Варшаві, Кракові, Львові, Рівному та Києві, як і її листування, багата збірка фотографій та вся бібліотека. Майже ніщо з її рукописів не збереглося, і всі посмертні видання побудовані на передруках.
Випускаючи в світ найповніше видання творів О. Теліги (36 віршів, одне оповідання та 15 публіцистичних статей), О. Жданович писав «Майбутній. редактор академічного видання творів О. Теліги може ще знайти щось, чого нам не вдалося, але хіба щось друковане».
Здавалось би, після такої авторитетної заяви годі й сподіватися віднайти щось із недрукованої спадщини О. Теліги. Мені це пощастило. Влітку 1984 р. український фотограф Тарас Кущинський, що жив у Празі, звернув мою увагу на деякі українські книжки та рукописи, що збереглися в пивниці його празької квартири (вул. Градешинська 49) після трагічної смерті колишнього власника квартири українського мецената й видавця Євгена Вирового (1889—1945), який знав Олену з 1924 р. Серед рукописів було й 26 коректорських гранок збірника української патріотичної поезії «Буде буря!», упорядкованої Оленою Телігою. В жодній із праць про О. Телігу ця — підготовлена до друку й невидана — книжка не згадується, я вважаю за доцільне ширше познайомити з нею читачів.
Переїхавши 1930 р. з чоловіком у Варшаву (куди після смерті дружини переселився й батько Іван Шовгенів),поетка ще глибше почала цікавитися українським національним рухом. Великий вплив на формування її світогляду мав «теоретик українського націоналізму» Дмитро Донцов, який заохотив її до співпраці в своєму друкованому органі «Вісник».
З великим натхненням привітала Теліга проголошення Карпатської України 1938 року, тяжко переживаючи потім загибель героїчних вояків Карпатської Січі цієї української держави. У Варшаві 1 вересня 1939 р. застала її війна. Наприкінці 1939 р. родина Теліги виїхала до Кракова, який став тоді центром української політичної еміграції. Тут Олена вступила до Організації українських націоналістів, її було залучено до Культурної Референтури Проводу українських націоналістів (КР ПУН), яку очолював Олег Кандиба-Ольжич (син О. Олеся). Він розробив план відродження національної свідомості на Україні після її звільнення від більшовицьких кайданів, й поетка стала головою мистецького товариства «Зарево», яке збирало фонди для видавничої діяльності. Вона згуртувала навколо себе невеличкий, гурт національно свідомої української молоді, якій часто читала лекції конспіративного характеру.
Навесні 1941 р. вона була свідком, як через Краків ішли на схід німецькі військові транспорти. Вона наївно вірила, що в результаті двобою імперіалістичних великодержав — нацистської Німеччини й комуністичної СРСР — Україна стане незалежною державою (як Словаччина та Хорватія).
Усвідомлювала й те, що для того потрібна велика національно-виховна робота серед населення, яке століттями не зазнало волі й незалежності (якщо не рахувати, короткого періоду 1918—20 рр.). Провід ОУН доручив їй скласти збірник української патріотичної лірики, який би будив приспану національну свідомість українців — для використання в школах, у гуртках художньої самодіяльності, при влаштуванні різних літературних вечорів, академій.
Антологію української патріотичної лірики Олена Теліга назвала пророчими словами: «Буде буря!» з вірша С. Левченка «Візія»:

Так, інакше не може це буть:
Буде буря! Ой, буде ще буря!
Легкодухі себе хай не,дурять,
Знов заграють гарматні бандури,
Гімн новий понесуть далеко.
Грім ударить незнаний, страшний,
Небо охмарене леза розкрають,
І вибухнеш, рідний мій краю,
Будеш вільний — я вірю, я знаю,
Доживу я до цеї весни.

До антології поетеса залучила 65 віршів 34 українських поетів різних епох, різних місць походження, перебування та художніх і політичних напрямів. Поряд з віршами в класиків української літератури — Т. Г. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Ґрінченка, О. Кониського, С. Руданського — були тут вірші поетів «розстріляного відродження» (Г. Чупринки, Марка Антіоха, О. Влизька) й вірші поетів із Західних областей України —Галичини та Закарпаття (С. Левченка, В. Пачовського, Зореслава, Ф. Мігоша, М. Рішка, Колоса). Основу антології, однак, становили вірші українських поетів, що жили на еміграції: О. Олесь, Ю. Дараган, Л. Мосендз, Е. Маланюк, О. Ольжич, Б. Кравців, О. Лятуринська, О. Стефанович, В. Яків, І. Наріжна та ін.
Власну творчість О. Теліга представила в антології лише одним віршем «Мужчинам», в якому в кількох рядках надзвичайно ясно й переконливо висловила свою: життєву філософію:

...Бо швидко прийде день, і по дорозі димній
Ви зникнете-від нас, мов зграя вільних птиць,
Ще сальви не було. Не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя, іскристе і багате.
Мов медоносний сік! — збираємо для вас.
Гойдайте кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,
Без метальових слів — і без зітхань даремних
По ваших же слідах — підемо хоч на смерть!

У Кракові, як і в усій Генеральній губернії, панували суворі цензурні обмеження щодо українського слова, набагато суворіші за інші окуповані німцями області. Те, що в Празі з'являлося в легальній українській пресі (напр., у журналі «Пробоєм»; у Кракові не вільно було навіть передруковувати. Тому готовий до друку збірник «Буде буря!» О. Теліга здала не до краківського «Українського видавництва», а надіслала його в Прагу.
Не виключено, що це було спричинено й особистим конфліктом між О.Телігою й «Українським видавництвом». Як згадує у спогадах Св. Гординський (247—248), у 1940 р. Теліга здала до «Українського видавництва» поетичний збірник, упорядкування й видання якого було доручено редакторові журналу «Дороги» В. Гошовському. Той полагодив вже справу друку, домігся дозволу на видання в цензури, замовив обкладинку, — одне слово, перша збірка віршів О. Теліга була повністю підготовлена до друку. Та раптом виникла «історія» В. Гошовський відмовився надрукувати в «Дорогах» досить однобоку рецензію О. Теліги на повість І. Винницької «Христина», внаслідок чого вона взяла з друкарні рукопис першої своєї збірки. «Ми даремно їй казали, Що це помститься найбільше на ній самій — але вона не поступилась,— пише С. Гординський, — і Гошовський таки мусів забрати з друкарні збірку. Отак і пропала єдина нагода видати окрему книжку її поезій».
Ймовірно, історія з рецензією була лише формальним приводом стягнення книжки з друку. Вірогіднішим є припущення, що вимоглива до себе й інших поетка не була задоволена збіркою. Як свідчить Ірина Падох, вона весь час хотіла поповнити її новими віршами, на що Часу в неї не вистачало (337). Те саме стверджує й О. Жданович, підкреслюючи, що в 1940 р. книжка віршів О. Теліги «не вийшла завдяки, так би мовити, солідності авторки, що хотіла дати, більше віршів недрукованих, аніж їх тоді мала».
Факт залишається фактом, що після вище наведеного інциденту О.Теліга перестала співпрацювати з краківським «Українським видавництвом» і рукопис своєї антології «Буде буря!» наприкінці 1940 р, здала до новозаснованого видавництва «Наша доба» в Празі. Антологія може вийти як перший випуск серії «Наша доба», за видання якої відповідала Ліда Мойсейович. Рукопис пройшов рогатками протекторатної цензури, після чого був зданий до найбільшої празької «Друкарні Протекторату Чехії і Моравії». Там її було набрано і навесні 1941 р. зроблево першу верстку, якої вже упорядниця збірника не доважалася: на перешкоді став напад Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 р. й антиукраїнська політика Гітлера. «Буря», якої з немалими побоюваннями очікувала О. Теліга, стала реальною дійсністю. Вона вирішила їхати за всяку ціну, щоб налагодити українське національне життя, приспане довгими роками більшовицької неволі. Даремно друзі та втікачі з України попереджали її про жахи німецької окупації на Україні, її рішення було непохитне.
Із Кракова виїхала спершу група в складі Олени Теліги, Уласа Самчука та Олега Ждановича. В с. Сосниці коло Ярослава вони 16 липня 1941 р. нелегально перейшли Сян і пішки дісталися до Львова, де ще люди не опам'яталися від розстрілів від'їжджаючих радянських військ і вже стали свідками не менш жорстокої німецької окупаційної влади.
О. Ольжич, знаючи, яка небезпека чекає на Телігу в Києві, намагався якомога довше затримати її у Львові, але вона категорично спротестувала це його рішення:
—Коли ми, поети,—казала вона,— пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеку інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, це виплив душі. Якже ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це вже буде зрада мене самої. «Така постанова,— пише О. Жданович,— замикала кожному уста; цю жінку можна було у Львові або подивляти, або ненавидіти; сперечатись ніхто не мав відваги, ніхто не осмілювався заперечувати її права здійснювати свої засади й ідеали. Навіть О. Ольжич, хоч він бачив перспективу масакри» (189).
Тяжкою мукою для Теліги був розкіл в ОУН, зокрема житомирські криваві події 30 серпня 1941 р. На вбивство двох чільних представників ОУН—мельниківців прихильниками С.Бандери вона реагувала «Відозвою ОУН на Західноукраїнських землях», в якій говорилося: «Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку й наших рук, а не спорів і міжусобиць... Коли не бореться наша армія на зовнішньому фронті, то злочином є проливати українську кров на фронті внутрішньому» (133).
22 вересня 1941 р. Теліга була вже в Рівному — перехідному пункті в транспорті на Схід. Тут розташовувалися централя гестапо, для України з великим концентраційним табором, в якому перебувало понад 50 тисяч знедолених. Тут поетка написала одну з кращих публіцистичних статей «Братерства в народі», де закликає до об'єднання українців за національним принципом: «Ні, це не сміє бути те братерство, яке в середині нації не допускає вільної думки, яке безкарно дивиться на злочини, яке допускає до голосу найгірших.. Але "це братство мусить цінити життя кожного українця, а тим більше тих, хто змагається за нашу батьківщину. Мусить уважати, щоб не пролити ні однієї краплини крові яку вже так багато пролив ворог... Тепер, як ніколи, ми мусимо змагатися за спільноту в нації і за братерство в народі. Але йдучи за тими гаслами, ми повинні дбати, щоб вони були не лише «міддю бряцаючою», а найглибшою правдою, для якої варто жити і вмирати» (154-165).
З отакою «програмою» Олена Теліга 22 жовтня 1941 р. увійшла в Київ — місто, де пройшла її юність, про яке вона ніколи не переставала мріяти. Правда, не знала вона, що зустріч з її улюбленим містом буде такою жахливою. Місто горіло, шедеври архітектури, які колись так чарували її, руйнувалися на очах. Плач. Стогін. Арешти. Море крові. В кінці листопада дійшли до Києва відомості про масові арешти й розстріли в Базарі, Радомишлі, Житомирі, Чернігові й Полтаві. В Києві було розстріляно групу Романа Біди й ряд інших підпільних груп 5 листопада висаджено в повітря найвизначнішу святиню Києва — Успенський собор, замінований відступаючою Червоною Армією.
Але й у тій безнадійній ситуації поетеса не падала духом:

Не треба смутку!; Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід глибокі води!
Щоб. взяти повно все, що нам належить,
І,злитись знову зі своїм народом.

У квартирі, де їй з чоловіком довелось жити, не опалювалось (не було печей, а центральне опалення не діяло), харчів майже зовсім не було. Не було й справжніх письменників, з якими вдалось би розгорнути літературну роботу. (В Києві лишилось кілька старих професорів, редакторів, дописувачів, недосвідчена молодь).
В отакій, на перший погляд безнадійній, ситуації О. Теліга зорганізувала й очолювала Спілку українських письменників та почала випускати тижневик «Літаври» (додаток до «Українського слова»). Редакція містилася в одній кімнаті, температура в якій не досягала нуля градусів. Не кращі умови були й у приміщенні, де містилося, правління Спілки. «Але пані Олена трималася знаменито,— пише О. Жданович,— Мало того, вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її, тримала інших. А тримати треба було не одного... Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою або допомогою. Допомогти не мала майже, чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позички, за обіди, і люди відходили потішені... На Спілку всі дивилися ; як на установу офіційну, в дійсності це була установа нелегальна... Ані «Літаври», ані Спілка, як політична, проти німців не виступали, але цього було мало! Треба було славославити кривавих «визволителів». Панегіричні речі пані Олена рішучо відкидала. Очевидно, пішли доноси. Штепа запропонував «зміну лінії». Пані Олена відмовилася, «Літаври» перестали виходити» (20—21).
Нацисти вважали українців, як й інших слов'ян, «нижчою расою», приреченою на ліквідацію. Ясна річ, вони зовсім не були зацікавлені в розвиткові української культури. Насамперед вирішено було ліквідувати провід українського народу— інтелігенцію.
На початку 1942р. в Києві та інших містах України розпочалися масові арешти та розстріли.
Олену Телігу було попереджено про необхідність виїзду з Києва, однак вона категорично відмовилася, як і від зміни помешкання: «Я зорганізувала Спілку, була її головою, отже я хочу й відповідати за неї»,—казала вона. Тим, хто попереджав її про небезпеку арешту, читала напам'ять вірш О. Кониського (залученого до антології):

Я не боюсь тюрми і ката,
Вони для мене не страшні!
Страшніш тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні.
Мені не стид носить кайдани
За волю-краю і братів,
Та сором —золоті жупани
Носить, найнявшись до катів!
Нехай нас мучать і катують,
А слова правди не уб'ють
Нехай кати всі бенкетують,
Час прийде — разом продадуть!

9 лютого 1942 р. гестапо арештувало Олену Телігу разом з чоловіком та кількома членами правління Спілки. Розпочались допити, знущання. Олена тримала себе геройськи: всю «провину» взяла на себе й нікого з іллегальних співробітників не видала. Так само повели себе її чоловік Михайло, письменник Ірлявський, та інші арештовані. Всіх їх через пару днів розстріляли. Олену – 21 лютого 1942 р., мабуть, у Бабиному Яру під Києвом.
Останнім автографом, цієї видатної дочки українського народу с, виритий на стіні камери № 34 київської в'язниці гестапо (колишня в'язниця НКВС) по вул. Короленка 33: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Поверх цих слів вона вирила тризуб.
Отак закінчилося життя поетеси-революціонерки. Сповнилось її передбачення, висловлене в одному з давніших віршів: «І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть, не зимне умирання...».
Як же склалась дальша доля збірника «Буде буря!»? Ясна річ, після розстрілу не могло бути й мови про друкування ні в Україні, ні в країнах під німецькою окупацією. Євген Вировий усю війну приховував збережені, коректорські гранки збірника в надії надрукувати книжку по війні. Між тим він видав у Празі кілька цінних книжок яких й критичне видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка (1941) та монографію С. Наріжного «Українська еміграція» (1942). Був переконаний, що по визволенні Праги Радянською Армією його діяльність української культури буде схвалена, тому й не думав тікати на Захід, хлібом-сіллю зустрічав її. Та коли 17 травня. 1945 р., на дев'ятий день після «визволення», машина радянського НКВС зупинилася перед його квартирою в Празі-Виноградах, щоб вати його, він вискочив з вікна четвертого поверха й забився на смерть.
Незначну частину архіву Є. Вирового, в якій були й коректорські книжки «Буде буря!», по його трагічній смерті зберігала його одарка Зіна Кубинська — випускниця кооперативного відділу Української господарської академії в Подєбрадах.
Збірник української патріотичної лірики «Буде буря!» — перша упорядкована й підготовлена до друку Оленою Телігою. Про завдання книжки упорядниця в короткому вступі писала: «Укладаючи цей збірник, редакція не мала на меті давати антологію української поезії, тобто вибір віршів найкращих під літературно-мистецьким оглядом, лише зібрати матеріал, який можна використати при влаштуванню ріжного роду імпрез, а рівно ж як лектуру найширшим колам нашого громадянства. Головним же завданням редакції було підкреслити ідею Батьківщини, гарячої любови до неї і спрагнення великої вирішальної боротьби, що тісно в'яже ї сповнює одним спільним духом твори поетів з різних періодів нашої Історії». Упорядниця свідома того, що збірник має певні прогалини: з одного боку — немає імен загальновизнаних поетів, з другого — представлено поетів мало або й зовсім не відомих. Та й кількість віршів у окремих авторів не пропорційна їхній творчості. Вона пояснювала їх технічними труднощами при роздобуванні матеріалів, обмеженим обсягом книжки та «іншими не залежними від редакції умовинами» (якими вони були наприкінці 1940 — поч. 1941 рр. — неважко здогадатися...).

Незважаючи на це, новознайдені гранки збірника-антології Олени Теліги заслуговують на видання окремою книжкою.

м. Пряшів (ЧСФР)

Категорія: Літературно-критичні статті | Додав: tora1616 (23.08.2011)

Переглядів: 1774 | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0