|
Каталог статей
Подорожній
I
Вiдпочинеш i пiдеш знову. Що ж, заходь до мойого дому, Щоб вином моїм рубiновим Затопити дорожню втому.
Гостре щастя, раптовним блиском Мою душу до дна пропалить: Не чужий ти, а свiй i близький, Це ж на тебе я так чекала.
В день звичайний розквiтне свято, Мов бузок запашний у сiчнi, I кохання, легке й крилате, Я запрагну змiнить у вiчнiсть.
Ти вiдходиш вже? Що ж, не плачу. Не сумуй i ти, подорожнiй. Хтось незнаний нам шлях призначив I покинуть його не можна.
Бiль зламаю, а сльози витру. В зимну нiч, на твої дороги Тiльки смiх мiй весняним вiтром Буде бiгти — тобi навздогiн.
II
Догоряє, попелiє дивне щастя… Зажурився день — замрiяний i млистий, А думки мої, надхненнi та квiтчастi, Опадають вересневим, жовтим листям…
Ось пiшов собi звичайний подорожнiй. Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю. Тiльки в душу, безборонну i порожню, Сум летить непереможним, чорним змiєм.
Прийдуть люди — не чужi, не випадковi, — Буду жити i смiятися, як досi, Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь Надпила, у перший раз, — холодна осiнь.
III
Ох, чому ж це серце б'ється молотом, А уста мої — розквiтла китиця? I чому це полум'ям i золотом Кожна рiч в моїй кiмнатi свiтиться?
Повернувся, хоч тебе й не кликала. А слiдом весна моя заблукана. I згоряють у вогнi великому Всi закони, що були розлукою.
Знову осiнь утiкає злякано Пiд травневою рясною зливою: Перший раз сьогоднi я заплакала, Не смiюся, бо така щаслива я.
Залишайся. Щастя вип'ю келихом, Однаково, чи своє, чи вкрадене. Буде шлях тобi без мене скелистим, А життя моє без тебе — зрадою.
|
Категорія: Поезії Олени Теліги | Додав: tora1616 (17.08.2011)
|
Переглядів: 521
| Рейтинг: 0.0/0 |
|